Назвіться, будь ласка, розкажіть про свою сім’ю, близьких.

Я, Позняр Володимир Якович, 1934 року народження, у мене 2 доньки і 3 онуків. Моє життя складалося нелегко, було у ньому багато трагічних історій. Народився я у м.Чімкєнті (Південний Казахстан), де знаходилися мої батьки – Зайдель Іда Борисівна і Позняр Яків Натанович.

Як доля розпорядилася їх життями?

Після закінчення одеського хіміко-фармацевтичного інституту у 30-х роках, вони, як молоді фахівці, отримали розподіл у м.Чімкент, де батько з мамою працювали на хіміко-фармацевтичному заводі. Смуга сталінських репресій, яка проходила у довоєнні роки, торкнулася і мою сім’ю. У 1937 р батька заарештували, він був репресований. Я чітко пам’ятаю той момент, коли у нас проводився обшук співробітниками НКВС. Це було вдень. Прийшли два військових, пред’явили документи, стали проводити обшук, після чого батько був арештований. На заводі він обіймав посаду головного технічного директора, мати працювала у хімічній лабораторії. Після арешту батька, матір намагалася довести його невинність, вона їздила у Москву, намагалася звернутися до уряду.

А у чому звинувачували Вашого батька?

Батькові було пред’явлено звинувачення за статтею «ворог народу», і у 1938 р. батько був розстріляний. Про це ми дізналися тільки десь у 1956 р.

Чи збереглися у Вас фотографії батька?

Ніяких фотографій не залишилося, під час обшуку все було вилучено, фотографії не були повернуті. Єдині фотографії – це фотографії матері. Батько був пізніше посмертно реабілітований.

Чи мали Ви якісь відомості про долю матері?

Мати була заарештована у 1938 році і засуджена Особливою Нарадою при НКВС СРСР як член сім’ї зрадника Батьківщини терміном на 5 років за статтями «контрреволюційна діяльність», «зрада Батьківщині». У в’язниці мама знаходилася рік, потім була відправлена ​​в Акмолинский виправно-трудовий табір для подальшого відбуття покарання. Це був спеціальний табір для дружин зрадників Батьківщини. Табір був обнесений двома рядами колючого дроту, люди жили у бараках. Жінок змушували будувати бараки для нових в’язнів, працювати у полі. Денний раціон становив шматок чорного хліба, черпак баланди і кілька ложок рідкої каші на воді. Було заборонене усіляке листування, отримання посилок.

Які почуття викликають у Вас спогади про той час?

Головне почуття – це осуд періоду сталінських репресій. Невинно засуджених людей, відданих своїй країні, заарештовували, саджали у тюрми, навішували ярлики «вороги народу». Так сталося з моїм батьком і матір’ю. Усі звинувачення були зняті після закінчення сталінського правління, у період зміни влади, коли до влади прийшов Хрущов. У 1956 р мати отримала довідку про те, що її справа переглянута Військовим трибуналом Туркестанського військового округу і припинена за відсутністю складу злочину. Вона була повністю реабілітована. Незабаром їй видали довідку про реабілітацію чоловіка посмертно. Всі засуджені були реабілітовані, хто посмертно, а хто і за свого життя.

Що сталося з вами після арешту матері?

Моя тітка Роза відвезла мене до інших рідних, інакше я був би поміщений в дитячий будинок для дітей ворогів народу … З тіткою ми поїхали в Одеську область у містечко Криве Озеро. Там жила мамина сестра – Зайдель Ганна Борисівна, вона працювала лікарем у районній лікарні. Там ми стали жити. Однак, недовго тривало мирне життя. Почався період нацистської окупації (1941-1944 роки). Наше містечко зазнало бомбардування.

Чи пам’ятаєте Ви початок війни?

Початок війни – німецька авіація бомбила населені пункти, де жили мирні люди. Я знаходився у дворі зі своїми однолітками, коли почалося бомбардування. Довелося нам ховатися.
Потім почалася окупація. Територія, на якій ми перебували, була окупована румунами, і мала назву Трансністрія. Німці разом із румунами і поліцейськими заарештовували єврейське населення, садили їх у ґетто і табори.

Чи боялися Ви смерті? Чи усвідомлювали Ви, що можете загинути у будь-який момент?

У пам’яті збереглися жахи воєнного часу. У Криве Озеро увірвалися німецькі мотоциклісти, у містечку стали встановлюватися нові «німецькі» порядки. За наказом німецької адміністрації все чоловіче єврейське населення району було зібрано і відправлено нібито для видобутку глини в яр, який знаходився поблизу Кривого Озера. Мене сховали у цей час під ліжком. Незабаром з яру долинули автоматні постріли. Всіх чоловіків – євреїв там розстріляли.

Моя тітка Роза потрапила у німецьку облаву і пропала безвісти. Я думаю, що вона була розстріляна. Ми жили у ґетто Доманівці і Богданівці. Єврейське ґетто знаходилося у Доманівці у приміщенні школи. У великому класі ми з допомогою каменів відокремили собі кут площею кілька квадратних метрів. Ми спали на соломі. Усі євреї були зобов’язані носити на спині і грудях зірки Давида, їм заборонялося виходити за територію ґетто. Євреїв змушували працювати на будівництві дороги. Разом із дорослими на роботу виходив і я. Всім давали за роботу шматочок хліба.

У таборі тітка Ганна входила у число лікарської бригади. До її складу входили також лікар Гальперін і молоденька лікарка Бєллочка. Кожен день ця бригада робила обхід ув’язнених. Не маючи ніяких ліків, крім йоду й зеленки, лікарі намагалися надати медичну допомогу ув’язненим. Я ходив разом з ними, використовувався як санітар.

Крім євреїв у таборі перебували і цигани – близько 10 тисяч … Вони жили на своїх возах під відкритим небом.

У Доманівці знайшли собі могилу десятки тисяч євреїв. Людей  роздягали, потім підводили до ями і ставили на коліна. Стріляли кулями, прямо в потилицю. Тільки близько 600 мешканців ґетто дожили до звільнення.  

Як Вам вдалося врятуватися? 

Нам вдалося втекти. Нас вивів з табору і тим самим врятував від вірної смерті колишній пацієнт тітки. Він був старостою у німців. До приходу Радянської Армії ми ховалися у жителів Кривого Озера. Мені не вдалося б врятуватися від німців без допомоги простих російських і українських людей. Одними із рятівників була сім’я Шлапак. Слід сказати, що, рятуючи євреїв, ці люди піддавали себе і своїх близьких на смертельну небезпеку. На вулицях висіли оголошення німецької адміністрації: «За приховування євреїв – смерть».

Розповідали Ви комусь про події, які пережили?

Ті події, які мені довелося пережити у період мого дитинства, після війни намагалися не сильно афішувати. Тільки після закінчення періоду сталінізму можна було спокійно про них говорити.

Зараз Ви живете в Донецьку, тут відбувається військовий конфлікт. Що Ви думаєте про ці події?

Це дуже важкий період нашого життя. Два народи, які раніше перебували у дружбі, зараз з’ясовують свої стосунки: політичні, територіальні. Постійно відбуваються стрільби, великі труднощі з пересуванням.

Вам 83 роки. Які основні уроки у Вашому житті?

Своїм нащадкам я бажаю не повторювати ті помилки, які відбувалися раніше і зараз відбуваються. Бажаю людям досягти миру, любові та злагоди, щоб все було спокійно і мирно.