Коли почалася війна, ти була ще маленькою дитиною. Звичайно, не пам’ятаєш за багато, але які у тебе спогади з цього періоду?

Якщо мені треба почати від окресу війни, це був б, можливо, 1942 або 1943 рік, тому що в дні, в якому почалася війна, муні було менше трьох років, і того перійоду, звичайно, я не пам’ятаю. Перші воєнні спогади насправді це 1942 або 1943 роки, коли моій сестрі було, напевно, півроку. Батько тоді з нами не було, і ми – я, мій брат і піврічна сестра, мусили ховатися з моєю мамою в підвалі нашого старого будинку, зруйнованого під час війни. Я визнаю, що не знаю, хто зруйнував його, будь то українці чи німці, я не можу сказати. Це був сімейний будинок батька. Потім, під час війни, після знищення нашого будинку, ми жили з моїми бабусею та дідусем, батьками моєї матері. Це, мабуть, було далеко від цього [колишнього] дому та від батьків моїх бабусі і дідуся, батьків моїх батьків. Ось чому ми мандрували, мама з моєю сестрою на руці та я з моїм братом. Мені було шість років, братові менше п’яти. Ми йшли ді підвалу в будинку батьків батька. Моя мама дуже мучилася, і ми з братом постійно казали: “Мамо, швидше, швидше!”,тому що багато людей там втікало. Українське село було за річкою. Так тоді ми жили. Ймовірно, ми втікали від українців. Я не знаю, скільки ми сиділи в цьому підвалі, через день чи два, хтось замаскував нас там, щоб ніхто не бачив, що взагалі хтось там є. Мені важко сказати, як довго ми були там, але це було важко, тому що там були і маленькі діти, наприклад моя сестра. Деякі бунтувалися, тому що, звичайно, дитина, як дитина, плакала, [вони боялись], чи хтось того не почує. І це той один епізод, який я пам’ятаю. Я знаю тільки це, що всі завжди боялися, я думаю, тих українців, сховалися там, де б вони тільки могли.

Що сталося з будинком?

Я не знаю, хто зруйнував його. Він був спалений. Увійти можна було тільки до підвалу. Всюди були уламки, я пам’ятаю ці уламки. Вони спалили більше будинків, а не тільки наш. Там ми ховалися. Не тільки ми і сусіди, але й люди з околиць. Кожен, хто міг, ховався в цьому підвалі.

Що сталося потім?

Потім ми повернулися до будинку батьків матері. Тоді мої бабуся й дідусь були мертві, але будинок належав до родини. Жив там дядько. Так, цей будинок був цілий, хоча він був близько до цього українського села. Можливо, між братом мого батька та цими українцями були деякі проблеми, деякі сварки, і з цієї причини цей будинок був спалений.

Ти пам’ятаєш ще інші епізоди? Що з подорожею на Захід, коли ви були змушені залишити свій дім, тому що ці землі не належали вже до Польщі?

Наступним епізодом є подорож із Сходу на Захід вантажним вагоном. У цих вагонах умови були жахливі, не було як митися, ми зупинялися на вокзалах. Тоді, мабуть, батьки організували деяку воду до відер і намагалися трохи мити нас, щоб ми не заросли брудом. Звичайно, воші були щоденною справою, це було жахливо, але так було всюди під час війни, я думаю. Я не можу сказати, скільки людей було в цьому вагоні, але їх було багато. Двадцять людей, може більше. Кілька сімей було з дітьми. Це було також важко, тому що діти були різного віку, тому одному подобався, іншому не подобався, люди сварилися. О 5:02 ми прибули до Вроцлава. Я не пам’ятаю чи хто-небудь з моєї сім’ї їхав у цьому вагоні, тільки ми з моєю мамою. Інші пасажири, чи переселенці, як їх називають, були нам незнайомими.

Де ви вийшли з поїзду?

Ми приїхали щасливо, ймовірно, до Вроцлава, і там забрав нас мій батько, який після війни залишився на Заході, вже не вернувся. Я не знаю, як він договорився  з деяким шведем, які мав ферму в Старчові та поїхав до Швеції, тому він залишив майно. Він уповноважив свого батька на якийсь час керувати цією фермою. Він працював там, перш ніж ми потрапили до нього, тобто приблизно півроку або рік. Коли вони націоналізували цю шведську власність і зробили з її ПГР, батько більше не хотів там працювати і переїхав до сусіднього села, а тоді званої Голенів, а тепер  Кам’янець Зубковіцький. Він взяв собі маленьку ферму, зовсім маленьку, таке щоб тільки вижити. Оскільки неможливо було утримуватись лише з цього [ферми], він почав працювати на залізниці стрілочником, бо в Кам’янці була велика станція, тепер вона трохи занедбана, як мені здається. Там він працював весь час. Бабуся працювала на фермі. Ферма була бідною, не було коня, там були коровки, свинькі або курки, але не було коня, тому треба було брати коня для роботи на полі по сусідстві, але це була взаємдопомога сусідів.

А як щодо німців, які також мусили переселитися? Чи були у вас ще німці, які жили в новому домі, до якого ви переїхали?

Коли мій батько взяв на себе цю скромну ферму в Голенові, ми жили в досить великому будинку, в якому ще на короткий час жила німка. Вона не, здається, через хворобу, і моїм батькам довелося трохи опікуватися нею, тому що вона лежала в ліжку. Лише коли дала собі раду з хворобою та виздоровіла, через деякий час виїхала до Німеччини. Наскільки я пам’ятаю, там було ще кілька німецьких сімей, які через деякий час виїхали Німеччину.

Як виглядало Ваше щоденне життя під час війни? Чи пам’ятаєш будь-які особисті почуття?

На жаль, я не пам’ятаю особисті почуття дуже добре. Це єдині епізоди, які я запам’ятала. Я не кажу там про ігри з дітьми, тому що це нормально. Я ходила до школи, була щев третьому класі, мій брат був на два роки молодший, він пішов в перший клас, і саме тоді ми виїхали, під час мого навчання в третьому класі. Ми пішли в школу, так, школа була відкритою. Чого там нас навчали, я вже не знаю, але ми якось переходили з класу до класу. Третій клас я кінчила вже на західних територіях. У нашій місцевості не було багато військових дій, тому я не відчула, що там бомби летять або щось подібне. Десь мали місце лише невеликі свари, якіх я не розуміла, і до цього часу я про них більше не думала. Я також пам’ятаю, коли мені було п’ять-шість років, я їздила до тітки до Львова. Тітка запросила нас, це була сестра мого батька. Там, у тітки, я також пам’ятаю один епізод. В дому не було за багато люксусів, і моя тітка хотіла краще привітати свою племінницю, вона приготувала цукерки. Я пам’ятаю, що в той час мені дуже подобалося електричне світло у тітки. Безперервно я йграла з контактами та ввімкнула світло. Але тоді я була п’яти- чи шестирічною дитиною. Я дійсно не відчувала війни, тільки сказала вам про два таких скромних епізодів, які залишилися в моїй пам’яті, та крім того спокій. Я не пам’ятаю щоб я ходила голодна, але зараз мені важко сказати, що я їля, будь то ситна їжа або смачна. У будь-якому випадку я не була голодна. Я не відчувала холоду, у мене були взуття та куртка, щоб одягнутися. Ні, це було не так погано. Я відверто скажу вам, що після війни мене це взагалі не цікавило і намагалася забути про це все.