Нагорнюк Іван Іванович народився 7 січня 1922 в селі Перемога (на той час Вуйна) Козятинського району Вінницької області. На початку війни працював в колгоспі. У свій час був відряджений ще з деякими працівниками колгоспу на виставку народного господарства у місті Москва (столиця на той час СРСР).

Коли повернулися з виставки, то хотіли організувати зустріч – розповісти людям, про те, що там бачили [це було суттєво на той час].

І якраз в той тиждень почалася війна…

Їх як працівників зобов’язали евакуювати худобу. І вони почали переправляти в глиб держави. Але дійти (пішки) [як казав дідусь] встигли лише за Дніпро.

Можливо, якби не змусили гнати худобу дідусь був би мобілізований, бо мав на той час 19 років.

Але бабця (дружина дідуся) розказувала, що події надзвичайно стрімко розвивалися і вояки німецької армії вже скоро були в селі.

По дорозі об’єднавшись із такими самими господарствами, гнали разом дуже багато худоби. Тому були помічені авіацією загарбників. Зазнали обстрілу, втрат і довелося повернутися.

Наше село було окуповане на той момент. Оголосили, що забиратимуть людей на примусові роботи. Але куди саме не казали. Складали списки.

З нашим дідусем таке відбувалося декілька разів, бо категорично не хотів їхати.

Дідуся двоюрідний брат з села був змушений служити в поліції (у німців). Не брав участі в каральних операціях, був охоронцем. Згодом відбував покарання за це. Радянська влада виставляла їх як зрадників згодом. Хоча, це не завжди було так. Таке відбувалося у той час, що людей просто змушували силою.

Коли дідуся утримували, щоб відправити на примусові роботи. Дідуся брат двоюрідний, що служив у німців, відпустив дідуся. Потім за це серйозно поплатився. Німці покарали., ледве не розстріляли.

Наш дідусь повернувся в село і заховався, щоб його знову не відправили на примусові роботи. Але не вдалося. Молодих людей [на той час] все ж повезли залізницею. І вже на території Польщі їм вдалося втекти з потягу. По них стріляла охорона. Трьом вдалося втекти. Після цього дідусь переховувався в околицях села. Про це дізналися. І німці закрили його маму в підвал, не давали їсти, поки не повернеться син [наш дідусь]. Вибору не залишалося.

Дідуся доправили у табір для робітників під Віднем (Австрія). Умови були жахливі. Утримували в бараках. Дідусь працював на заводі залізобетонних конструкцій.

Коли лінія фронту наближалася до цього містечка. Авіація почала обстрілювати і територію табору теж. Військові фашистської Німеччини були не в силах далі утримувати табір. Тому робочих перерозподілили по місцевих селах на роботу до фермерів.

Дідусь попав на сільськогосподарську роботу. Ставлення було нормальним: не принижували, нагодували, дали одяг. Це були звичайні люди, цивільні, не військові. Багато всяких робіт робив, багато чого навчився у веденні господарства. В Австрії дуже грамотно велося господарство, раціонально. Господар запитував у дідуся звідки він. Сказав, що знає про Вінницьку область, бо читав в газеті про “Вінницьку трагедію” [масові розстріли жертв режиму, cталінські репресії]. Згодом надійшли війська радянської армії. Зайшли в містечко. І дідуся мобілізували у ряди Червоної армії. Був час інтенсивного наступу, тому спеціальний відділ СРСР не особливо чіплявся, що вони закордоном, бо не мали часу і потрібні були люди. Зарахований до стрілецьку дивізію, мінометний дивізіон. Дідусь був кулеметником. До кінця війни дідусь служив у лавах радянської армії. Учасник бойових дій.